Шпаргалка: Мовознавство

343 пунктів із 82 тем — усе, що варто знати напамʼять.

Відкриється вікно друку — там можна одразу зберегти у PDF. Шапка сайту й кнопки на аркуш не потраплять.

Мовознавство як наука про мову: предмет, завдання й основні проблеми (природа і сутність мови, мова і мислення, мова і мовлення, походження мови, мова і суспільство, система і структура мови)

Дві сторони знака: означник і означуване; зв’язок умовний.
Мова = система (код), мовлення = індивідуальне використання.
Мова передусім СОЦІАЛЬНА за природою.
Функції: комунікативна, мислетворча, номінативна, експресивна, естетична.
Рівні мови: фонетичний, морфемний, лексичний, морфологічний, синтаксичний.

Система мовознавчих дисциплін: мовознавство загальне і часткове, теоретичне і прикладне

Дві осі поділу: за обсягом — загальне / часткове; за метою — теоретичне / прикладне.
Загальне = універсальне для всіх мов; часткове = окрема мова чи група.
Прикладне = практика: лексикографія, машинний переклад, методика, термінологія.
Синхронія = стан мови зараз; діахронія = розвиток у часі.

Методологійна основа мовознавства: індуктивний і дедуктивний підходи; методи лінгвістичних досліджень — описовий, порівняльно-історичний, лінгвістичної географії, зіставний, структурний

Індукція = окреме → загальне; дедукція = загальне → окреме.
П’ять методів: описовий, порівняльно-історичний, лінгвістичної географії, зіставний, структурний.
Порівняльно-історичний — споріднені мови + історія; зіставний — будь-які мови; описовий — одна мова синхронно; структурний — мова як система; лінгвогеографія — карти діалектів.

Синхронія і діахронія як аспекти мовознавчого аналізу

Синхронія — стан мови в певний момент, «одночасність».
Діахронія — розвиток мови в часі, «крізь час».
Автор розмежування — Фердинанд де Соссюр.
Синхронні дисципліни: описова граматика; діахронні: історія мови, етимологія, історична граматика.

Зв'язок мовознавства з іншими науками: літературознавством, історією, філософією, логікою, соціологією, психологією, семіотикою, інформаційними технологіями

Соціолінгвістика — мова + суспільство.
Психолінгвістика — мова + психіка/мислення індивіда.
Компʼютерна (прикладна) лінгвістика — мова + ІТ.
Семіотика — наука про всі знакові системи; мова — головна з них.
Філологія — спільна основа мовознавства й літературознавства.

Загальні поняття про мову: мова як явище біологічне, психічне, суспільне

Три погляди: біологічний, психічний, суспільний.
Основний — мова як суспільне явище.
Головна функція мови — комунікативна.
Мова = система засобів; мовлення = її застосування.

Структура мови; ієрархійність (поліструктурність) рівнів мови; теорія ієрархії рівнів

Рівні та їхні одиниці: фонетичний — звук/фонема; морфемний — морфема; лексичний — слово; синтаксичний — словосполучення й речення.
Порядок ієрархії: звук → морфема → слово → словосполучення → речення.
Фонема розрізняє значення, але сама його не має.
Найменша значуща одиниця — морфема; найменша одиниця мови — звук/фонема.

Рівні мови: основні (фонологійний, морфологійний, лексико-семантичний, синтаксичний) і проміжні (морфонологійний, словотвірний, фразеологійний); взаємозалежність рівнів

Основні рівні та їх одиниці: фонологійний–фонема, морфологійний–морфема, лексико-семантичний–слово, синтаксичний–словосполучення/речення.
Три проміжні: морфонологійний, словотвірний, фразеологійний.
Ієрархія: фонема → морфема → слово → речення.

Співвідношення системних і несистемних явищ у мові; парадигмальні, синтагмальні й ієрархійні відношення між мовними одиницями

Три типи відношень: парадигматичні (вибір, вертикаль, один рівень), синтагматичні (сполучуваність, горизонталь, один рівень), ієрархічні (частина-ціле, різні рівні).
Рівні мови знизу вгору: фонема → морфема → слово → речення.
Система = елементи + структура (відношення).
Приклади несистемного: суплетивізм, винятки, запозичення.

Властивості мовних одиниць: системоутворювальні і системонабуті

Системоутворювальні = внутрішні, роблять одиницю здатною бути в системі.
Системонабуті = зовнішні, виникають у відношеннях з іншими одиницями.
Рівні одиниць: фонема, морфема, слово, словосполучення, речення.
Відношення: парадигматичні (заміщення) і синтагматичні (сполучення).

Мовна система: фонологія, морфологія, лексикологія, синтаксис як її складники

Рівні та їх одиниці: фонологія — фонема, морфологія — морфема, лексикологія — слово, синтаксис — словосполучення й речення.
Ієрархія: звук → морфема → слово → речення.
Мова = система, мовлення = реалізація.

Мовна норма: орфоепічні, орфографічні, граматичні, лексичні, стилістичні норми; відмінності між мовною системою і мовною нормою

5 видів норм: орфоепічні (вимова), орфографічні (написання), граматичні (форми й речення), лексичні (значення слів), стилістичні (доречність стилю).
Система = можливості мови; норма = закріплений вибір із можливостей.
Норма обовʼязкова, стабільна в певний період, історично змінна.

Основні функції мови: комунікативна, мислетвірна, когнітивна (гносеологічна)

Комунікативна — спілкування (головна).
Мислетвірна — оформлення й вираження думки.
Когнітивна = гносеологічна = пізнавальна — пізнання й накопичення знань.
Синонімічні назви: когнітивна = гносеологічна = пізнавальна; мислетвірна = мислеоформлювальна.

Похідні (часткові) функції мови: фатична, репрезентативна, емотивна, експресивна, волюнтативна, прагматична, естетична, референтна

Головні функції: комунікативна + мислетворча.
Фатична = контакт; референтна/репрезентативна = називання, факти; емотивна = почуття мовця; експресивна = виразність, оцінка; волюнтативна = вплив на слухача (наказ, прохання); прагматична = досягнення мети; естетична = краса мови.
Орієнтир: мовець (емотивна) — слухач (волюнтативна) — предмет (референтна) — контакт (фатична) — форма (естетична).

Визначення мовного знака; знакова природа мови

Мовний знак двобічний: означник (форма) + означуване (зміст).
Головна властивість — умовність (немотивованість) зв'язку.
Основний мовний знак — слово; також морфеми й речення.
Мова — система знаків; наука про знаки взагалі — семіотика.

Своєрідність мови як знакової системи; характеристики мовного знака: довільність, лінійність, змінність

Три характеристики: довільність, лінійність, змінність.
Мовний знак двобічний: означник (форма) + означуване (значення).
Автор теорії — Ф. де Соссюр.
Виняток із довільності — звуконаслідувальні слова.

Знаковість і одиниці мови: план вираження і план змісту; знак, напівзнак; субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні; фонема, морфема, слово, речення

Знак = план вираження + план змісту.
Напівзнак (фонема) = тільки план вираження.
Рівні: субзнаковий (фонема) → знаковий (морфема, слово) → суперзнаковий (речення).
Фонема — розрізнює, морфема — найменша значуща, слово — називає, речення — виражає думку.

Фізіологічні механізми мовлення; форми вираження слова: слово почуте, побачене, вимовлене

Три частини периферійного апарату: дихальна → фонаційна → артикуляційна.
Центр Брока — вимова (породження мовлення); центр Верніке — розуміння.
Три форми слова й аналізатори: почуте (слух), побачене (зір), вимовлене (руховий апарат).

Периферійний (голосовий) апарат мовлення: дихальний, голосовий, артикуляційний; активні й пасивні органи мовлення

Три відділи: дихальний → голосовий → артикуляційний.
Голос творять голосові зв'язки в гортані.
Активні: язик, губи, м'яке піднебіння, голосові зв'язки, нижня щелепа.
Пасивні: зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа.

Зовнішнє мовлення: усне (монолог, діалог, полілог) і писемне

Зовнішнє мовлення = усне + писемне.
Усне: монолог (1 особа), діалог (2 особи), полілог (3 і більше).
Ознаки усного: інтонація, жести, спонтанність.
Ознаки писемного: графіка, обдуманість, пунктуація.
Мова — система, мовлення — процес спілкування.

Внутрішнє мовлення

Мова = система; мовлення = процес її використання.
Мовлення: зовнішнє (усне + писемне) і внутрішнє.
Внутрішнє мовлення: беззвучне, для себе, згорнуте, засіб мислення.
Зовнішнє → для інших; внутрішнє → для себе.

Функції, форми й засоби спілкування; класифікації функцій: інформаційно-комунікативна, регулятивно-комунікативна, афективно-комунікативна

Три функції спілкування: інформаційно-комунікативна (обмін інформацією), регулятивно-комунікативна (вплив на поведінку), афективно-комунікативна (обмін емоціями).
Форми: вербальне (усне, писемне) і невербальне.
Засоби: мовні і немовні.

Аспекти спілкування: комунікативний, інтерактивний, перцептивний, та їхні особливості

Три аспекти: комунікативний (обмін інформацією) — інтерактивний (взаємодія, спільні дії) — перцептивний (сприймання одне одного).
Механізми перцепції: ідентифікація, емпатія, рефлексія.
Форми інтеракції: кооперація і конкуренція.
Вербальні й невербальні засоби комунікації.

Поняття комунікативного бар'єру: авторитет, уникнення, нерозуміння

Три бар'єри: авторитет, уникнення, нерозуміння.
Чотири різновиди нерозуміння: фонетичне, семантичне, стилістичне, логічне.
Суть кожного: авторитет — недовіра до джерела; уникнення — уникання контакту/уваги; нерозуміння — спотворене сприйняття.

Вербальна і невербальна комунікація: словесне спілкування, кінесика, паралінгвістика, проксеміка

Вербальна = словами (усна + писемна). Невербальна = без слів.
Кінесика — рухи тіла (жести, міміка, пози, погляд).
Паралінгвістика — звукові супровідні засоби (інтонація, темп, тембр, паузи).
Проксеміка — простір і дистанція.
Підказка для запамʼятовування: кінесика — «кіно» (видно рух), проксеміка — «проксіміті/близькість» (відстань).

Соціальна функція мови: комунікація, соціалізація, ідентифікація

Три соціальні функції: комунікативна (спілкування), соціалізаційна (входження в суспільство, засвоєння культури), ідентифікаційна (належність до спільноти).
Мова — система знаків для всіх; мовлення — індивідуальне використання.
Комунікативна функція — головна, базова.

Державна мова, мовна політика

Державна мова України — українська (Конституція, стаття 10).
Різниця: мова = система, мовлення = процес.
Функції мови: комунікативна, мислетворча, пізнавальна, номінативна, експресивна, естетична, об’єднавча.
Мовна політика — заходи держави; мовна ситуація — реальний стан.
Літературна мова — унормований зразковий варіант, спирається на норми.

Мова як загальнонародне явище

Три наріччя української мови: північне, південно-західне, південно-східне.
Різниця мова / мовлення (система / застосування).
Літературна мова — це унормована ЧАСТИНА загальнонародної.
Форми поза нормою: діалект (територія), жаргон/арго/сленг (соціум), просторіччя (побут).
Головні функції: комунікативна, мислетворча, номінативна, експресивна, естетична.

Характерні риси взаємодії мови та культури: культурні концепти, мовні табу, мовні ритуали

Три прояви взаємодії: культурні концепти, мовні табу, мовні ритуали.
Табу → породжує евфемізми.
Мовна картина світу — національно специфічна.
Українські концепти: воля, доля, хата, серце, калина, мати, рушник.

Мова та ідентичність; види ідентичності: етнічна, соціальна, індивідуальна

Три види: етнічна (народ, нація), соціальна (група), індивідуальна (окрема особа).
Ідіолект — мова однієї людини; соціолект — мова групи.
Мова і відображає, і формує ідентичність.
Ідентичності множинні й можуть змінюватися.

Три аспекти вивчення звуків: акустичний, артикуляційний, функційний

Три аспекти: акустичний (фізика), артикуляційний (творення), функційний (розрізнення значень).
Акустичні ознаки: висота, сила, тривалість, тембр.
Три фази артикуляції: приступ — витримка — відступ.
Фонема = найменша одиниця, що розрізняє значення.
Фонетика вивчає перші два аспекти, фонологія — третій.

Принципи класифікації голосних та приголосних звуків; звук і фонема

Сонорні: м, н, л, р, в, й (не мають глухих пар).
Африкати: дж, дз, ц, ч.
Пари за дзвінкістю/глухістю: б–п, д–т, з–с, ж–ш, г–х, ґ–к, дж–ч, дз–ц.
Три ознаки голосних: ряд, підняття, участь губ.
Огублені голосні: о, у.

Фонеми в парадигматиці й синтагматиці: опозиції фонем, фонологійні класи

Три критерії опозицій Трубецького і назви типів (пропорційна/ізольована; привативна, градуальна, еквіполентна; постійна/нейтралізована).
Означення: опозиція, мінімальна пара, диференційна ознака, нейтралізація, архіфонема, фонологічний клас, кореляція.
Парадигматика = протиставлення; синтагматика = сполучення й нейтралізація.

Фонетичне членування мовленнєвого потоку: фраза, синтагма, фонетичне слово, склад, звук; наголос, інтонація

Ієрархія: звук → склад → фонетичне слово → синтагма → фраза.
Сегментні одиниці: фраза, синтагма, фонетичне слово, склад, звук. Суперсегментні: наголос, інтонація.
Український наголос вільний і рухомий.
Види складів: відкритий/закритий, прикритий/неприкритий.
Складники інтонації: мелодика, пауза, темп, тембр, сила голосу.

Фонетичні закони і зміни: комбінаторні (акомодація, асиміляція, дисиміляція, метатеза) і позиційні (редукція, протеза)

Комбінаторні: акомодація, асиміляція, дисиміляція, метатеза.
Позиційні: редукція, протеза.
Асиміляція буває: регресивна/прогресивна, контактна/дистантна; за дзвінкістю, твердістю, місцем і способом творення.
Приставні звуки протези: в, г, і (вухо, вогонь, вулиця, горіх, іржа).
Приклади метатези: намисто, суворий.

Фонетична й фонематична транскрипція; транслітерація

Дужки: [ ] фонетична, / / фонематична.
я/ю/є/ї = 2 звуки на початку слова, після голосного, після апострофа й ь.
щ = [шч], ь = звука немає.
Асиміляція за дзвінкістю/глухістю відображається у фонетичному записі.
Транслітерація = буква→буква; транскрипція = звук→знак.

Слово, поняття, концепт; лексико-семантичні варіанти слова; типи мотивації (фонетична, морфологійна, етимологійна, семантична)

Чотири типи мотивації: фонетична, морфологічна, семантична, етимологічна — з одним прикладом до кожного.
Ланцюжок: поняття (логіка) — значення (мова) — концепт (культура).
ЛСВ = значення багатозначного слова, обʼєднані спільним ядром.
Мотивація = наявність внутрішньої форми (пояснення назви).

Мовна семантика: лексичне і граматичне значення, денотативне й конотативне значення; розвиток значення слова (розширення, звуження, меліоризація, пейорація, метафоричне і метонімійне перенесення, евфемізація)

Метафора = подібність; метонімія = суміжність.
Меліорація = покращення; пейорація = погіршення.
Розширення ↔ звуження (зміна обсягу поняття).
Денотація = пряме предметне; конотація = оцінно-емоційне.
Евфемізм = м’якша заміна неприємного.

Полісемія слова; синоніми, антоніми, омоніми, пароніми; поняття семантичного поля

Полісемія = значення повʼязані; омонімія = значення НЕ повʼязані.
Види омонімів: омофони, омографи, омоформи.
Синонімічний ряд має домінанту.
Антоніми — однієї частини мови.
Пароніми — співзвучні, різні за значенням.

Функційна диференціація лексики: стилістична (книжна, розмовна, нейтральна); соціальна й територіальна (терміни, жаргонізми, арготизми, сленгізми, діалектизми); активна й пасивна лексика (неологізми, оказіоналізми, історизми, архаїзми)

Історизм = зникла реалія (без синоніма); архаїзм = застаріле слово наявної реалії (є синонім).
Неологізм = нове загальновживане; оказіоналізм = авторське разове.
Терміни/жаргон/арго/сленг/діалект — розрізнення за соціальною групою чи територією.
Три стилістичні розряди: нейтральна, книжна, розмовна.

Етимологія; типи лексики за походженням (питомі й запозичені слова); асиміляція запозичень (фонетична, граматична, лексична)

Три типи асиміляції: фонетична, граматична, лексична.
Ознаки запозичень: початкові а, е, ф; зяяння голосних; невідмінюваність.
Неповноголосся (ра, ла, ре, ле) = ознака старослов’янізмів.
Суфікси-маркери: -ція, -ізм, -ура, -ент (латина/греч.).

Фразеологія; класифікація фразеологізмів за структурою, семантикою, походженням, функцією; синонімія та антонімія фразеологізмів

Три типи за семантикою: зрощення / єдності / сполучення (за мірою вмотивованості).
Античні: ахіллесова п'ята, сізіфова праця, дамоклів меч, нитка Аріадни, прокрустове ложе.
Біблійні: блудний син, манна небесна, вавилонське стовпотворіння, за сьома печатями.
Фразеологізм = один член речення.
⚠️ Типові помилки
Плутають фразеологізм із вільним словосполученням: перевіряй, чи можна замінити слова синонімами без втрати змісту (у фразеологізмі — ні).
Плутають зрощення і єдності: у зрощеннях образ уже «стерся», часто є архаїчне слово (байдики, ляси), у єдностях образ живий.
Приписують синонімам однакове звучання — насправді синоніми мають РІЗНИЙ склад слів, але спільне значення.
Помилково розбирають фразеологізм на окремі члени речення.
Плутають походження: «ахіллесова п'ята» вважають біблійним (це античне).

Лексикографія; типи словників; концепції укладання словників; структура словникової статті

Два розряди: енциклопедичні vs лінгвістичні.
Перелік типів лінгвістичних словників і що кожен подає.
Порядок елементів словникової статті: реєстрове слово → граматика → стилістика → тлумачення → приклади → фразеологія.
Способи розташування: алфавітний, гніздовий, ідеографічний.

Морфемна будова слова: види та варіанти морфем; формотвірні / словотвірні афікси; основа слова, похідні й непохідні основи; словотвірна пара

Морфеми: корінь, префікс, суфікс, закінчення, постфікс, інтерфікс.
Основа = слово мінус закінчення і формотворчі суфікси.
Формотворчі: -ти, -в/-ла, -ш/-іш, суфікси дієприкметників — НЕ в основі.
Твірне слово → похідне слово = словотвірна пара.

Способи творення слів: морфологійні (афіксальні; композиція, юкстапозиція, абревіація) і неморфологійні (лексико-синтаксичний, лексико-семантичний, морфолого-синтаксичний / конверсія)

Афіксальні: префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, безафіксний, постфіксальний.
Морфологійні НЕафіксальні: композиція, юкстапозиція, абревіація.
Неморфологійні: лексико-синтаксичний (зрощення), лексико-семантичний, морфолого-синтаксичний (конверсія).
Спосіб визначають за твірним словом і засобом творення.

Основні граматичні поняття: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія; вираження граматичних значень через афікси (флексія, суфікс, постфікс, префікс, інтерфікс)

Афікси за місцем: префікс (перед коренем) → корінь → суфікс → флексія → постфікс.
Флексія = закінчення, змінна, граматичне значення.
Інтерфікс — сполучний о/е у складних словах.
Категорія = система протиставлених значень; форма = один вияв.
Постфікси в українській: -ся/-сь, -небудь, -то, -бо, -но.

Аглютинація і фузія; аналітичні граматичні засоби (службові слова, порядок слів, інтонація) і синтетичні (внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос)

Синтетичні: внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, наголос, афіксація, словоскладання.
Аналітичні: службові слова, порядок слів, інтонація.
Аглютинація — однозначні афікси, незмінна основа; фузія — злиття, кумулятивність, чергування.

Частини мови як лексико-граматичні класи слів; принципи виокремлення. Іменник: граматичні категорії (рід, число, відмінок) і лексико-граматичні розряди (власні/загальні, істоти/неістоти, конкретні/абстрактні, збірні/речовинні)

Три принципи виокремлення: семантичний + морфологічний + синтаксичний.
Категорії іменника: рід, число, відмінок.
Сім відмінків: Н, Р, Д, Зн, Ор, М, Кл.
Пʼять пар/типів розрядів: власні/загальні, істоти/неістоти, конкретні/абстрактні, збірні, речовинні.

Прикметник: граматичні категорії та розряди (якісні, відносні, присвійні), ступенювання. Числівник: класифікація за семантичним принципом

Три розряди прикметників і питання до них: який (якісний/відносний), чий (присвійний).
Ступені мають ТІЛЬКИ якісні прикметники; чотири форми (2 простих + 2 складених).
Суфікси вищого ступеня -ш-, -іш-; префікс най-.
Розряди числівників: кількісні (власне, дробові, збірні) і порядкові.

Займенник: розряди. Дієслово: особові й неособові форми, морфологійні категорії (вид, перехідність, стан, спосіб, час, особа, рід, число), синтаксичні ролі

9 розрядів займенників з прикладами.
Категорії дієслова: вид, перехідність, стан, спосіб, час, особа, рід, число.
Час — лише в дійсному способі; рід — лише в минулому однини; особа — теп./майб.
Показники: наказовий — читай; умовний — частка би/б.

Прислівник: розряди за значенням, ступенювання. Службові частини мови: прийменник, сполучник, частка (розряди й функції); вигук і звуконаслідувальні слова

Питання до розрядів прислівника.
Ступенювання: суфікси -ше/-іше, префікс най-.
Три службові частини: прийменник, сполучник, частка — усі незмінні, не члени речення.
Розряди сполучників (сурядні/підрядні) і часток (формотворчі, заперечні, модальні).
Вигук ≠ звуконаслідувальне слово: перший виражає почуття, друге відтворює звук.

Типи синтаксичного зв'язку: сполучниковий (сурядний, підрядний) / безсполучниковий; форми підрядного зв'язку — узгодження, керування, прилягання

Три форми підрядного зв'язку: узгодження (прикметник, змінюється), керування (іменник у відмінку), прилягання (незмінне: прислівник, дієприслівник, інфінітив).
Сурядні сполучники: і, та, а, але, або, чи, проте, однак, зате.
У словосполученні — тільки підрядний зв'язок.

Словосполучення; критерії класифікації (за формою зв'язку, за будовою, за морфологійним принципом)

Три види зв'язку: узгодження (прикметник тощо, змінюється разом), керування (іменник у певному відмінку), прилягання (незмінне слово — прислівник, інфінітив, дієприслівник).
Морфологічний тип визначаємо за головним словом.
Що НЕ є словосполученням: основа речення, однорідні члени, слово + прийменник, фразеологізм, складена форма.

Типи простих речень за метою висловлювання і за структурою (односкладні/двоскладні, поширені/непоширені, повні/неповні)

Три типи за метою: розповідне, питальне, спонукальне (+ окличне/неокличне).
Чотири типи односкладних із присудком: означено-, неозначено-, узагальнено-особові, безособові; з підметом — називне.
Поширене = є другорядний член; непоширене = сама основа.
Неповне ≠ односкладне: пропущений vs відсутній за будовою.

Актуальне членування речення: поняття теми й реми

Тема — відоме, вихідне; рема — нове, головне повідомлення.
Прямий порядок: тема → рема; рема тяжіє до кінця речення й логічного наголосу.
Рема — те, що відповідає на запитання до речення.
Частки саме, лише, тільки, навіть виділяють рему.
Тема ≠ підмет, рема ≠ присудок.

Типологія складних речень: складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові, багатокомпонентні з різними видами зв'язку

Сурядні сполучники: і, та, а, але, проте, зате, або, чи, ні...ні, то...то.
Двокрапка в БСР: причина, пояснення, доповнення (можна вставити бо, а саме, що).
Тире в БСР: наслідок, протиставлення, час/умова, швидка зміна (можна вставити тому, а, коли, як).
Види підрядних та питання до них.

Способи та засоби поєднання речень у тексті: ланцюжковий і паралельний зв'язки компонентів

Два типи: ланцюжковий (послідовний) і паралельний.
Ланцюжковий: нове з кінця речення стає відомим на початку наступного.
Паралельний: рівноправні речення однакової будови розкривають спільну тему.
Засоби зв'язку: лексичний повтор, синоніми, займенники, сполучники, прислівники часу/місця, вставні слова.

Поняття когезії й когерентності

Когезія = формальна, поверхнева звʼязність (мовні засоби).
Когерентність = змістова, глибинна цілісність (єдність теми й логіки).
Засоби когезії: займенники, сполучники, повтори, синоніми, вставні слова, узгодження часів.
Дві ознаки тексту: звʼязність (когезія) + цілісність (когерентність).

Об'єкт і предмет стилістики

Об'єкт — мова/мовлення; предмет — виражальні засоби, стилі, доцільність.
Шість функціональних стилів: розмовний, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, конфесійний.
Головний критерій стилістичного аналізу — доцільність (відповідність меті й ситуації).
Стилістика мови ≠ стилістика мовлення.

Загальна стилістика: мета й завдання

Пʼять стилів: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній.
Для кожного — сфера, мета, типові засоби.
Кліше й безособовість = діловий; терміни й логіка = науковий; образність і тропи = художній; заклики й оцінність = публіцистичний; невимушеність і діалог = розмовний.

Стилістика мови як розділ про стилі мови

Пʼять стилів: розмовний, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний.
Для кожного — сфера вжитку + одна-дві ознаки + приклад жанру.
Стилістика вивчає стилі мови.

Стилістика мовлення: семантичні й експресивно-стилістичні особливості мовлення в усній і писемній формах

Пʼять стилів і їхню сферу вжитку.
Ознаки офіційно-ділового (штампи, точність, безособовість) і наукового (терміни) — їх найчастіше плутають.
Тропи: епітет, метафора, порівняння, гіпербола, уособлення.
Різницю омонімів і багатозначних слів.

Стилістика художньої літератури: специфіка літературного напряму та індивідуального стилю письменника чи твору

Мета художнього стилю — естетичний вплив, засіб — образність.
Тропи: метафора, епітет, порівняння, метонімія, гіпербола, уособлення.
Фігури: анафора, інверсія, антитеза, градація, риторичне запитання.
Напрями: класицизм, романтизм, реалізм, модернізм — та їхня головна ознака.
Різниця метафора/порівняння (сполучник) і троп/фігура (значення слова / розташування слів).

Функційна стилістика: мета й завдання

П’ять стилів: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній.
Для кожного — сфера + мета + характерні засоби.
Жанри-маркери: заява/наказ — діловий; підручник/стаття — науковий; вірш/роман — художній; репортаж/промова — публіцистичний; діалог у побуті — розмовний.

Поняття функційного стилю і підстилю

Пʼять стилів: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній.
Для кожного — сфера + мета + 2–3 ознаки.
Підстилі наукового (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний) та офіційно-ділового (законодавчий, дипломатичний, адміністративно-канцелярський).

Офіційно-діловий стиль: сфера застосування, становлення, норми; ознаки (документальність, стандартизованість, регламентованість); кліше, штампи, канцеляризми; підстилі

Три ознаки: документальність, стандартизованість, регламентованість.
Три підстилі: законодавчий, дипломатичний, адміністративно-канцелярський (з прикладами документів).
Різниця: кліше (норма) ≠ штамп (недолік); канцеляризм доречний лише в ОДС.
Типові жанри: заява, наказ, протокол, договір, автобіографія, довідка, закон, нота.

Науковий стиль: ознаки — об'єктивність, логічність, узагальненість, однозначність, лаконічність, аргументованість, точність

Сім ознак: об'єктивність, логічність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, аргументованість.
Сфера — наука, освіта, техніка.
Жанри — стаття, підручник, монографія, дисертація, лекція, довідник.
Головна лексична ознака — терміни й слова у прямому значенні.

Публіцистичний стиль: сфери реалізації; ознаки — поєднання логічності доказів з емоційно-експресивною образністю, доступність, спрямованість на широку аудиторію, інформативність

Дві функції: інформувати + впливати (переконувати).
Головна ознака: логічність доказів + емоційно-експресивна образність.
Сфери: ЗМІ, публічні виступи, реклама.
Маркери: риторичні питання/оклики, заклики, звертання, суспільно-політична й оцінна лексика.

Розмовний стиль: сфери реалізації; ознаки — спонтанність, безпосередність, невербальні засоби, емоційність, вигуки, звертання, неповні речення

Функція — спілкування; форма — переважно усна, діалогічна.
Сфера — побут, неофіційне спілкування.
Ознаки: спонтанність, безпосередність, невербальні засоби, емоційність, вигуки, звертання, неповні речення.
Лексика: розмовна, побутова, оцінна, частки, вставні слова.

Художній стиль: сфери реалізації; ознаки — образність, поетичність, естетика мовлення, експресія, зображальність; засоби образності

Ознаки: образність, поетичність, естетика, експресія, зображальність.
Тропи: епітет, метафора, порівняння, метонімія, гіпербола, уособлення.
Фігури: анафора, епіфора, інверсія, антитеза, риторичні запитання/звертання.
Правило: сполучник у порівнянні — головний розпізнавальний знак.

Поняття жанру в стилістиці

Пʼять основних стилів: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній.
По 3–4 типові жанри до кожного стилю (див. блок «Головне»).
Алгоритм: сфера → стиль → жанр.
Ключові ознаки: терміни = науковий; стандартні звороти = діловий; заклик+емоції = публіцистичний; образність = художній.

Жанри офіційно-ділового стилю: закон, постанова, договір, меморандум, протокол, заява, резюме, автобіографія, діловий лист

Ознаки стилю: точність, стандартність, беземоційність, реквізити.
Відмінки в заяві: адресат — давальний, автор — родовий.
Різниця: заява (прохання) / автобіографія (опис життя) / резюме (стисло про кваліфікацію).
Закон — ВР; постанова — розпорядчий акт органу влади; договір — угода сторін.

Жанри наукового стилю: монографія, стаття, тези, рецензія, анотація, доповідь, лекція

Монографія — найбільша, одна проблема глибоко.
Тези — стислі положення без доказів.
Анотація — короткий опис змісту (без оцінки).
Рецензія — критична оцінка праці.
Доповідь і лекція — переважно усні жанри.

Жанри публіцистичного стилю: стаття, замітка, репортаж, нарис, фейлетон, есе

Замітка — коротке повідомлення про факт.
Стаття — аналіз проблеми з аргументами.
Репортаж — подія очима свідка, ефект присутності.
Нарис — художня розповідь про реальну людину/подію.
Фейлетон — сатира, висміювання вад.
Есе — вільний суб'єктивний роздум.

Жанри розмовного стилю: бесіда, промова (вітальна, застільна, поминальна)

Три види промови: вітальна, застільна (тост), поминальна.
Бесіда = діалог; промова = монолог.
Ознаки розмовного стилю: невимушеність, емоційність, побутова лексика, неповні речення, звертання, жести й міміка.
Тон кожної промови: вітальна — радісний, застільна — святковий, поминальна — скорботний.

Жанри художнього стилю: епічні (роман, сага, повість, оповідання, новела), ліричні (вірш, поема, балада), драматичні (трагедія, комедія, драма)

Три роди: епос (події), лірика (почуття), драма (для сцени).
Епічні: роман, сага, повість, оповідання, новела.
Ліричні: вірш, поема, балада.
Драматичні: трагедія, комедія, драма.
Ознака драми — репліки + ремарки; поема й балада — ліро-епічні.

Поняття про тропи та фігури

Ознака порівняння — сполучники як, мов, наче, ніби.
Метафора = приховане порівняння без сполучника.
Метонімія — за суміжністю; синекдоха — частина/ціле.
Анафора — початок, епіфора — кінець рядка.
Тропи стосуються слів, фігури — речень.

Фонетичні засоби стилістики: алітерація, асонанс, анафора, епіфора, звуконаслідування, фонетичний повтор, рима

Асонанс — ГОЛОСНІ, алітерація — ПРИГОЛОСНІ.
Анафора — ПОЧАТОК, епіфора — КІНЕЦЬ.
Види рими за розташуванням: суміжна аабб, перехресна абаб, кільцева абба.
Види рими за наголосом: чоловіча (останній склад), жіноча (передостанній), дактилічна (третій від кінця).
Звуконаслідування = ономатопея.

Лексичні засоби стилістики: алегорія, метафора, персоніфікація, метонімія, епітет, синекдоха, порівняння, оксиморон, гіпербола, літота, табу та евфемізми, іронія, сарказм, гротеск

Тропи на подібності: метафора, порівняння, персоніфікація, епітет.
Тропи на суміжності: метонімія, синекдоха.
Контраст: оксиморон (сумісність несумісного), гіпербола↔літота, іронія→сарказм.
Сигнал порівняння: як, мов, наче, ніби, немов.
Алегорія — основа байки; евфемізм пом'якшує табуйоване.

Синтаксичні засоби стилістики: антитеза, парцеляція, градація, інверсія, паліндром, акростих, парономазія, синтаксичний повтор, риторичне питання, риторичне звертання, еліпсис, багатосполучниковість, безсполучниковість, період

Полісиндетон = багато сполучників; асиндетон = без сполучників.
Анафора — повтор на початку; інверсія — зміна порядку слів.
Паліндром — «навпаки», акростих — «по вертикалі».
Період має дві частини з паузою.

Композиційно-стилістичні особливості тексту

Ознаки тексту: звʼязність, цілісність, завершеність, членованість.
Три типи мовлення й питання до них: розповідь (що сталося), опис (який), роздум (чому).
Пʼять стилів мовлення та їхня сфера вжитку.
Будова роздуму: теза → аргументи → висновок.
Композиція: зачин → основна частина → кінцівка.

Дискурс як комунікативно-стилістичне явище

Дискурс = текст + контекст (ситуація) + учасники спілкування.
Складники: адресант, адресат, повідомлення, ситуація, мета.
Когезія — формальна зв’язність; когерентність — смислова цілісність.
Види: усний/писемний, монологічний/діалогічний.
Мовленнєвий акт — мінімальна одиниця дискурсу.

Вступ PRO · конспекти всіх тем — на сторінці «Конспекти»

Тренуватися на завданнях цього предмета